В світі половина населення – жінки ‒ приносять 36% ВВП. До 2020 року очікується дефіцит освічених кадрів у 13%. Підтримка жінок - шанс цей дефіцит заповнити. Що компанії можуть зробити вже сьогодні?
Часто на співбесідах із кандидатками відчуваю себе глядачкою реклами про жіночу американську мрію, з планами про успішного турботливого чоловіка, здорових рожевощоких дітей, котедж за містом та собаку-лабрадора на галявинці… А тут я зі своєю роботою, як не приший кобилі хвіст. Одні не приховують, що ця робота – лише етап на шляху до щасливого шлюбу та довічного декрету. Інші з порога заявляють, що в них родина, тому, будьте люб’язні, ніяких овертаймів, і якщо на роботі аврал, але дитинка чхає, “то ви ж розумієте, кому буде віддано пріоритет?” Заявляють кандидатки це твердо, не даючи навіть шансу на компроміс. А ще є особлива категорія молодих дівчат ‒ моя улюблена. Плутаючи мене з психологом, вони з сумом в очах розповідають: “Мені вже 27, а нареченого нема,а мама хоче онуків. ” І так їй тяжко, яка ще кар’єра? Так і сидимо удвох половину співбесіди, страждаємо. Вона – через негаразди у приватному житті, я – через згаяний час та силу нав’язаних із дитинства переконань, які на рівному місці роблять здорових, талановитих дівчат глибоко нещасними та нереалізованими.
Інша історія вже від жінок, що працюють. За результатом опитування команди ILF щодо дискримінації жінок, гендерна атмосфера в компанії загалом здорова. Жінки складають 56% команди. За останні 3 роки чверть із них пішли у декрет, але більше половини повернулися на роботу протягом року ‒ в ім’я професійної самореалізації і любові до справи. В той же час 25% опитаних жінок скаржаться, що постійно чують докори від близьких в тому, що вони приділяють родині недостатньо уваги... А 40% жінок ILF зізналися, що відчувають провину за те, що мало часу проводять з близькими.
У той же час вихід із декрету до досягнення дитиною року в нашій країні ‒ часто ознака геройства чи божевілля. Хоча у тій же Франції сидіти у відпустці по догляду за дитиною більше трьох місяців вважається дурним тоном. І справа тут не тільки і не стільки в менталітеті, скільки у системах підтримки. Якщо у Франції цілі соціальні інституції працюють на швидке повернення жінок до активного життя, то в Україні цей тягар здебільшого лягає, як це не дивно, на роботодавця. В умовах кадрового голоду, відтоку мізків і десятків співбесід із героїнями “американської мрії”, фахівчині, які люблять свою справу, стають справжніми знахідками. І їх важливо і необхідно підтримувати у балансі кар’єрних та приватних цілей.
У ILF ми вже давно практикуємо можливість гнучкого графіку для молодих матерів, паритет зарплат та жіночий клуб, де спілкуємося з активними та успішними жінками з різних сфер, в т.ч. в форматі TEDex. Останнє дуже важливо для руйнування популярних стереотипів у родині та суспільстві, в межах яких жінки найчастіше просто не уявляють, що може бути інакше, що можна гармонійно розвивати свої приватне життя та кар’єру. Без радикальних жертв на якомусь із флангів. Think different – одна з головних цілей жіночого клубу. Також зараз ми працюємо над новою системою підтримки молодих мам, яку плануємо запустити восени. Вона покликана допомогти жінками швидше повернутись до активного життя, займатися улюбленою справою та отримувати за це гідну винагороду.
Однак погодьтесь, дивно постійно підкреслювати цінність жінок у професії, але не називати їх. Це ми теж виправили введенням фемінітивів. Тепер на всіх візитівках та підписах в ILF фігурують “юристки”, “директорки” та “менеджерки”. Зізнаюся, цю ідею прийняли не всі та не одразу, поставивши сакраментальне запитання: “А навіщо це?”.
Проте чому “директорка” звучить дико чи комічно, а “доярка”, “прибиральниця” чи “покоївка” – норма життя? Мова — дзеркало суспільства. Довгий час в українському соціальному просторі не було жінок. Гетьмани, президенти, дипломати, писарі, шеф-кухарі – всі чоловіки. Але світ змінився! Поступово жінки увійшли до публічного життя на рівних з чоловіками, а ми вперто соромимося їх називати. Чи не вважаємо це важливим. Хоча уникаючи фемінітивів, ми просто продовжуємо робити жінок невидимими та зменшувати їх вагу в професіональному житті. Фемінізація може викликати різні почуття – роздратування, нерозуміння чи симпатію, але факт лише в тому, що жінки різних професій існують за межами мови, і дивно, коли їх нема в самій мові.
Багато хто вважає, що фемінитиви – це лише данина моді. Однак з посиленням соціальних рухів за права жінок в країні та світі, вони, перш за все, відповідають потребі часу. Мова – живий інструмент спілкування, що розвивається разом з появою нових понять та явищ в нашому житті. В словнику української мови більше 800 фемінитивів і створити їх можна за допомогою більш ніж 13-ти суфіксів. Тому питання не в моді, а в нашій готовності мінятися згідно з викликами часу та називати явища своїми іменами. Тринадцять варіантів суфіксів нам в цьому допоможуть.
Ця стаття не про те, “що кар’єра понад усе” чи “жінки успадкують світ”. А про те, що разом зі змінами в суспільстві нормально міняти свої переконання, відмовлятись від архаїзмів та вводити нові правила. В сучасному світі половина населення – жінки ‒ приносять лишень 36% ВВП. А між тим до 2020 року очікується дефіцит освічених кадрів у 13%. Нескладно здогадатись, що підтримка саме жінок допоможе цей дефіцит заповнити. Не тільки, щоб досягти бажаних показників бізнесу та країни, але й щоб допомогти українським жінкам усвідомити право на власні бажання та цілі. Відкараскатись нарешті від “американської” чи “пострадянської” мрії. Гірше від цього точно не буде, а от конструктивних співбесід та професійно реалізованих журналісток, маркетологинь чи будівельниць стане набагато більше. І щасливих, до речі, також.
