Уже другу весну поспіль українська поліція, під виглядом імплементації Європейської конвенції про кіберзлочинність, намагається встановити в Україні інтернет-цензуру. Якщо точніше, поліція хоче отримати від операторів і провайдерів звʼязку список усіх “кінцевих користувачів” Інтернету, а також можливість блокувати доступ до окремих сайтів.
Конвенцію про кіберзлочинність імплементувати необхідно. Однак, здається, українські силовики вирішили використовувати загальноєвропейський документ для створення свого “Укркомнагляду”. Принаймні, такі побоювання висловлює інтернет-громадськість.
Судячи з критикованого ними законопроекту «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України відносно імплементації положень Конвенції про кіберзлочинність», — до “Укркомнагляду” нам, на щастя, поки ще далеко. Право блокування сайтів, за документом, належить суду. Це — найважливіша відмінність європейських держав від авторитарних режимів. А ось у країнах із сильною інтернет-цензурою сайти може блокувати на свій розсуд спеціальний орган, той же “Роскомнагляд” у Росії.
Є у критиці й частка істини: новий законопроект все ж дозволяє прокурору самостійно заблокувати сайт. Щоправда, тільки у виняткових випадках (для спасіння життя людей чи запобігання тяжких і особливо тяжких злочинів). Але після цього йому все одно необхідно негайно звернутися до судді за підтвердженням блокування.
Хочеться сказати, що все непогано і відповідає практиці правових держав. Але диявол, як відомо, — у деталях.
По-перше, ніде в законопроекті чітко не прописано, які сайти, в яких випадках, чому і як слід блокувати. За текстом, блокуватися можуть будь-які “адреси в мережі Інтернет, веб-сайти і веб-сторінки”, які “містять інформацію, поширення якої містить ознаки кримінально караного діяння”.
З одного боку, суд, приймаючи рішення щодо блокування сайтів, повинен враховувати баланс між правоохоронними інтересами і повагою до прав людини. З іншого боку, у одного слідчого судді може бути одночасно і 300 справ у виробництві. А ще є судді зі, скажімо, “цифровою неграмотністю”, яким подібні рішення довіряти взагалі страшно: такі під час розгляду справи можуть, наприклад, просити перевести адресу електронної пошти з латиниці на кирилицю, тому що “так зрозуміліше”.
Чи зможуть українські суди приймати рішення про заборону доступу громадян до певної інформації, дотримуючись при цьому права людини на отримання цієї самої інформації? У цьому є сумніви.
По-друге, виникають проблеми із захистом прав власників заблокованої інформації. Під час розгляду клопотання про блокування суд може заслухати доводи власника веб-сайту або провайдера. Може — але не зобов’язаний.
Далі, оскаржити рішення про блокування сайту можуть ті ж власник сайту або провайдер, але не власник інформації. Тобто якщо ви на чужому сайті розмістили свою інформацію, і доступ до цієї інформації було заблоковано, ви самі подати клопотання про скасування блокування не зможете - це робить тільки власник сайту або провайдер.
Це — серйозні проблеми, й для їх вирішення необхідні більш точні визначення таких моментів:
● переліку злочинів, у межах розслідування чи запобігання яких можна блокувати сайти;
● ознак інформації, яку можна блокувати;
● випадків, коли блокування інформації може мати необхідний ефект при розслідуванні злочинів.
Також блокування доступу до інформації має стати не першочерговим, а крайнім заходом, який використовується лише в тому випадку, якщо іншими способами запобігти або розслідувати злочин неможливо.
Така деталізація не є чимось новим або невластивим іншим правовим державам. Конвенція про кіберзлочинність, на яку посилається законопроект, містить перелік злочинів, на які вона поширюється: від виробництва дитячої порнографії — до несанкціонованого доступу до чужої інформації. Саме норми конвенції повинні лягти у законопроект, який її імплементує. Не слід видумувати “особливе українське колесо”.
До речі, щодо самої конвенції. У мережі пишуть про те, що конвенція про кіберзлочинність не містить згадки про будь-яке блокування інформації взагалі й українська поліція, прикриваючись конвенцією, намагається просто отримати доступ до блокування сайтів. Це не зовсім так: Конвенція передбачає можливість заборони доступу до даних із певною комп'ютерною системою. (Конвенція визначає “комп’ютерну систему” як “будь-який пристрій або групу взаємопов'язаних пристроїв, один чи більше з яких, відповідно до певної програми, виконує автоматичну обробку даних”. По суті це — будь-який комп’ютер чи сервер, на якому розміщено сайт.) Однак робити це можна тільки за наявності особливих підстав, які виправдовують застосування подібних заходів, із зазначенням чітких термінів блокування.
В українському ж законопроекті ані підстав, ані процедур немає — блокувати можна все, якщо для цього буде рішення судді.
Нарешті, передумови для зловживань повноваженнями можуть з’явитися не тільки у суддів, слідчих і прокурорів. Оператори і провайдери зв’язку можуть створити інфраструктуру, яка дозволяє достатньо швидко заблокувати будь-який сайт.
Україна – не єдина країна в Європі, де держава під час політичної кризи намагалася обмежити доступ до інформації. Наприклад, уряд Іспанії під час каталонського референдуму намагався заблокувати всі пов'язані з Каталонією сайти. Але правозахисники визнали такий прецедент небезпечним, і за їх підтримки провайдерам удалося уникнути цього.
Сьогодні багато хто намагається відповісти собі на питання: я за вільний Інтернет або за право правоохоронців блокувати доступ до інформації? Чи все ж є якийсь середній шлях?
