На сьогодні законодавство України зосереджено переважно на регулюванні діяльності закладів охорони здоров’я. Акцент робиться саме на місці надання медичної послуги і майже поза увагою залишаються питання, пов`язані із статусом лікаря як такого.
Загалом усі законодавчі вимоги, які існують у частині надання медичних послуг, стосуються більшою мірою саме закладів охорони здоров’я. Наприклад, вимоги до будівлі лікарні, інклюзія, оснащення медичного кабінету тощо. Місце надання медичної допомоги, в свою чергу, може належати або юридичній особі або фізичній особі-підприємцю, який отримав ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики.
ЯКІ ВИМОГИ ВСТАНОВЛЮЄ ЗАКОНОДАВСТВО ДЛЯ ЛІКАРЯ, АБИ ВІН МАВ ПРАВО І МІГ ЗАЙМАТИСЬ ПРОФЕСІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ?
Насамперед це те, що є обов’язковим майже для всіх інших професій в Україні – вища освіта. Тобто лікарю достатньо отримати освіту за фахом. Процедура отримання медичної освіти в нашій країні більш складна, якщо порівнювати з іншими спеціальностями. Це й довший термін навчання, і обов’язкова інтернатура, і професійні іспити для лікарських спеціальностей – «КРОКи». Фінальним іспитом є «КРОК 3», саме він фактично підтверджує, що особа повноцінно набула статусу лікаря в Україні. З моменту складання «КРОК 3» для лікаря і відкривається шлях в професійну діяльність, з’являється право лікувати. Паралельно з цим, до лікарів-спеціалістів окремо існує вимога щодо отримання відповідного сертифікату й наступного підтвердження свого звання шляхом проходження атестації на визначення знань та практичних навичок.
В контексті цього виникає логічне питання: «Чи означає здобуття фахової медичної освіти автоматичне отримання права лікувати пацієнтів?»
Однозначно ні. І пов’язано це з тим, що для реальної можливості лікувати, медик повинен працевлаштуватися: в лікарні - закладі охорони здоров’я, який має право надавати медичну допомогу, або у ФОПа з ліцензією на провадження господарської діяльності з медичної практики. Або він може обрати альтернативний варіант і самому стати ФОПом, отримати відповідну ліцензію і рухатись по професійному шляху вже не просто як лікар-найманий працівник, а як лікар-самостійний суб’єкт підприємницької діяльності.
Таким чином, доступ до статусу лікаря складається з трьох основних кроків: здобути фахову освіту; скласти «КРОКи»; працевлаштуватися (або зареєструватися як ФОП).
Якщо ми кажемо про лікаря, який пройшов усі ці етапи на шляху здобуття статусу медика і обрав варіант не ФОПа, а звичайного працевлаштованого у лікарні спеціаліста, то виникають питання: «Який статус він має?», «За що персонально відповідає перед пацієнтом?», «Яким чином може висловлювати ініціативи, регулювати рівень свого офіційного заробітку (та чи може взагалі це робити)?»
ЗУПИНИМОСЬ НА ОСОБЛИВОСТЯХ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЛІКАРЯ ПЕРЕД ПАЦІЄНТОМ
У цьому контексті важливо те, що будь-яку шкоду, завдану пацієнту лікарем, буде відшкодовувати лікарня, тобто роботодавець. Саме на роботодавця покладається цивільна майнова відповідальність в частині відшкодування збитків, шкоди, завданої життю і здоров’ю пацієнта. Персонально лікар в Україні згідно із законодавством такої відповідальності не несе. Всі помилки лікаря, які може вчинити він особисто, потенційно ведуть тільки до одного виду юридичної відповідальності - кримінальної. У нас немає жодного проміжного варіанту, «золотої середини» між повною відсутністю відповідальності лікаря та його кримінальним покаранням - має місце надмірна криміналізація відповідальності лікаря в Україні.
В результаті ми маємо ситуацію, коли лікар не може займатись лікарською діяльністю самостійно і особисто не несе відповідальності перед пацієнтом. Отже, його статус нічим не відрізняється від статусу будь-якого найманого працівника з вищою освітою в іншій сфері, наприклад юриста (не адвоката) або менеджера.
У ЧОМУ ПОЛЯГАЮТЬ ВІДМІННОСТІ МІЖ МОДЕЛЛЮ СТАТУСУ ЛІКАРЯ ТА ПРЕДСТАВНИКАМИ ІНШИХ «ВІЛЬНИХ» ПРОФЕСІЙ В УКРАЇНІ?
Насамперед, адвокати, окрім отримання необхідної освіти та підтвердження кваліфікації, ще додатково отримують професійну ліцензію. Це документ, який підтверджує визнання з боку професійної спільноти особи такою, що може здійснювати відповідну діяльність. В Україні таке правило діє для адвокатів, нотаріусів, аудиторів та інших сферах, де видається професійна ліцензія. Вона, як правило, має назву «свідоцтво». Наприклад, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю тощо.
Правила отримання такого свідоцтва визначає професійна спільнота. Наприклад, для того щоб отримати свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, треба скласти професійний іспит у кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатури. Без його складання набути право на зайняття адвокатською діяльністю неможливо. З іншої сторони, оскільки можна отримати таке свідоцтво, так і можна його втратити, наприклад, в разі порушення діючим адвокатом правил адвокатської етики. Тобто існує дієвий механізм і отримання, і позбавлення адвоката його свідоцтва. Втрата свідоцтва означає заборону займатись адвокатською діяльністю.
Це той момент, якого не передбачено наразі для лікарів – немає практичного шляху, завдяки якому лікаря можливо було б позбавити права лікувати. Він або притягається до кримінальної відповідальності (та його вина доводиться в кримінальному провадженні), або продовжує працювати без жодних негативних наслідків і далі лікувати пацієнтів. Інша альтернатива, на жаль, відсутня. Фактично для пацієнта навіть немає практичних шляхів, яким чином він міг би поскаржитись на дії або бездіяльність лікаря, та немає реальних наслідків від такої скарги. Якщо ж мова йде про професійну ліцензію, то окрім перевірки компетенцій особи під час допуску її до професійної діяльності (тобто під час складання іспиту, якщо такий вводиться), перевірка і контроль за професійними діями здійснюється протягом всього строку дії такої ліцензії з боку професійної спільноти.
Таким чином, формування інституту професійної діяльності для лікарів потенційно може посприяти декриміналізації частини лікарських помилок, які не призвели до настання значних наслідків для пацієнта (таких як смерть, каліцтво) та за які більш доречно було б встановлювати професійну відповідальність замість кримінальної – щоб саме органи професійного самоврядування приймали рішення про попередження, призупинення ліцензії, призначення додаткового навчання, або скасування дії свідоцтва (в залежності від характеру порушення лікаря).
Процедура доступу до професії певною мірою ускладниться, але інститут професійного самоврядування й ліцензування дозволить лікарям самостійно здійснювати професійну діяльність без потреби працевлаштування в закладі охорони здоров’я або у ФОПа.
Разом з професійною ліцензією лікар зможе отримати можливість без «посередників» працювати з пацієнтами
Для того, щоб реалізувати таку ідею, існує потреба внесення необхідних змін до законодавства. В іншому випадку, лікар вимушений працевлаштовуватись у заклади охорони здоров’я, де нерідко продовжує діяти застаріла система управління, а молодим лікарям дуже важко отримати доступ до пацієнтів і можливостей професійного розвитку. За відсутністю у молодих спеціалістів коштів для відкриття й облаштування за всіма стандартами власного медичного кабінету, інших альтернатив, окрім як працевлаштовуватись у «недружелюбні» заклади охорони здоров’я й працювати як найманий працівник у них просто немає. Як наслідок – відсутність активного професійного розвитку лікарів в Україні. Фактично лікар залишається «кріпосним» в закладі охорони здоров’я, не може жодним чином впливати на рівень своєї заробітної плати, отже зіштовхується з постійним пошуком додаткових шляхів заробітку, в тому числі через «тіньові платежі», які вимушений отримувати напряму від пацієнта, що зі слів окремих лікарів, «принижує їхню гідність». Відповідно лікар не може їх вказати як офіційний дохід, та, як наслідок, не може витратити на певну вартісну покупку. Та навіть за бажанням лікаря легалізувати ці гроші, без отримання ліцензії на господарську практику йому загрожує значний штраф за провадження господарської діяльності без отримання ліцензії.
ПІДСУМУЄМО
Професійний статус лікаря в Україні потребує удосконалення. Для цього необхідним є внесення змін в діюче законодавство. Тільки запровадження професійного самоврядування (без зміни підходів до визначення його статусу та надання лікарю «суб’єктності») не буде мати значного позитивного впливу на систему. На перший погляд, лікарі у зв’язку з такими нововведеннями зіткнуться з новими обов’язками, незнайомими процедурами, але, зрештою, це призведе до формування нового «вільного лікаря» та професійного розвитку лікарської спільноти в Україні.
