21 вересня 2022 р. 640

Позов до України за шкоду, заподіяну війною: чи можливо?

Російсько-українська війна (починаючи із військової окупації рф Криму 20 лютого 2014 року, війни на Сході України до повномасштабного російського вторгнення на територію України 24 лютого 2022 року) триває вже 8 років. Протягом цього періоду застосування державою-агресором військової сили, на жаль, супроводжувалося масовими людськими жертвами, заподіянням величезних збитків цивільному населенню, руйнуванням інфраструктури тощо. Чимало наших співвітчизників, які втратили родичів, житло, бізнес через військову агресію росії, шукали бодай якісь шляхи отримання грошової компенсації.

Відтак, за період із 2014 року по лютий 2022 року сформувались певні механізми відшкодування збитків, заподіяних збройним конфліктом, як на національному рівні (позасудова процедура, відшкодування збитків у кримінальному провадженні), так і на міжнародному (до прикладу, Європейський Суд з прав людини). Проте, основним інструментом відшкодування збитків на національному рівні до 24 лютого 2022 року було звернення постраждалих із позовами про відшкодування шкоди під час проведення АТО (ООС) до держави Україна

Рішення, з якими можна ознайомитись у Єдиному державному реєстрі судових рішень, свідчать про те, що за цей час сформувалась досить суперечлива судова практика в даній категорії справ. Тож ми детально розібрались, чи може наша держава відповідати за шкоду, заподіяну під час збройного конфлікту із росією та за яких умов можливим є отримання компенсації від держави в судовому порядку.

Хто та із чим звертався?

Починаючи з 2014 року громадяни, які втратили близьких родичів в зоні проведення АТО (ООС), зазнали каліцтва, збитків через знищене/пошкоджене майно, почали масово звертатись до судів із вимогою про відшкодування майнової, а також моральної шкоди, завданої терористичним актом. Також непоодинокими були випадки звернення до суду власників бізнесу, які бажали отримати грошову компенсацію за знищені/пошкоджені об’єкти нежитлової нерухомості.

При цьому, постраждалі, як відповідача у справі, зазначали державу Україна, в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України. Цікаво, що в окремих випадках громадяни/власники бізнесу визначали також як співвідповідачів: Антитерористичний центр при Службі безпеки України, Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Головне управління Національної гвардії України. Щоправда, пізніше судова практика "розставила всі крапки над і", визначивши, що лише КМУ та Державна казначейська служба України є належними відповідачами у справі (враховуючи, що КМУ в системі суб'єктів боротьби з тероризмом "організовує та керує процесом", забезпечує систему необхідними засобами і ресурсами, а Державна казначейська служба здійснює безпосереднє обслуговування державного бюджету). Решта суб'єктів у межах своєї компетенції лише здійснюють боротьбу з тероризмом. А тому вони не є належними відповідачами у цій категорії справ (такий висновок було зроблено у справах: 219/11731/16-ц, 757/40388/17-ц).

При обґрунтуванні позовних вимог позивачі послуговувались такими актами:

  • Конституція України;
  • Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (переважно скаржились на порушення ст. 2 — право на життя; ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції — право на мирне володіння своїм майном) (далі - Конвенція);
  • Цивільний кодекс України (ст. 1166, яка визначає загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду; п.1.ч.2 ст. 1167, яка визначає відповідальність органів державної влади (незалежно від вини), за заподіяння моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; ст. 1177, яка визначає правила відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення);
  • Закон України "Про боротьбу з тероризмом" (ст. 19, яка встановлює спеціальне правило відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом).

Цікавим є те, що за загальним правилом підставою відшкодування цивільної шкоди є протиправна поведінка з боку відповідача ("делікт"). Водночас, окремі позивачі обмежувались лиш констатацією наявності факту заподіяння їм шкоди (майнової/моральної) та не доводили наявність протиправної поведінки (порушень) з боку України (та в чому саме виявились ці порушення).

Більш того, деякі суди першої та апеляційної інстанції вважали, що такі позови дійсно підлягають задоволенню (переважно позови задовольняли частково і при цьому особливо не вдавались до оцінки порушень з боку України). Так, в одній із справ чоловік звернувся із позовом до України із вимогою про відшкодування державою моральної шкоди в розмірі 1 000 000,00 грн., завданої через смерть його матері, що настала внаслідок терористичного акту на непідконтрольній Україні території у березні 2015 року. На думку чоловіка, вже з огляду на сам факт загибелі його матері внаслідок терористичного акту, Держава Україна порушила ст. 2 Конвенції (право на життя) та зобов’язана відшкодувати йому моральну шкоду. При цьому, позивач навіть не зазначив факти (обставини), за яких можна би було стверджувати, що Україна порушила конкретні обов`язки з гарантування права на життя матері позивача. Суди ж (перша та апеляційна інстанція) частково задовольнили позов, не встановивши в чому саме полягає порушення з боку України.

Щоправда, пізніше справи, на кшталт вищезазначеної, потрапляють на перегляд до Верховного Суду, який поступово починає формувати нову судову практику, за якої Україна у подібній категорії справ може нести відповідальність виключно за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних (не втручатись у гарантоване Конвенцією право) і позитивних обов`язків за Конвенцією (більш детально про це йтиметься далі в нашому аналізі) кожному, хто перебуває під її юрисдикцією (тобто на території, на яку поширювалися владні повноваження держави, коли відбулося порушення права позивача).

Позитивні зобов'язання держави (розробка компенсаційного механізму).

Важливо звернути увагу на те, що у більшості справ, що розглядались українськими судами і стосувались відшкодування шкоди, що була заподіяна збройним конфліктом з росією до 24 лютого 2022р., так чи інакше поставало питання нормативного регулювання, а точніше, недоліків, прогалин правового регулювання відшкодування такої шкоди. Відтак, суди мали вирішувати, чи виконала (чи належно) виконала Україна свій позитивний обов’язок за Конвенцією.

Згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини позитивний обов'язок  держави-учасниці за Конвенцією полягає в тому, що остання має вживати активних дій, застосовувати необхідні засоби для гарантування прав людини (до прикладу, розробити компенсаційні механізми у разі, якщо гарантоване Конвенцією право буде порушене). На відміну від позитивних обов’язків, негативні полягають в тому, що держава має утримуватись від неправомірних дій, що полягають у втручанні та порушенні з її боку прав людини.

Тож суди, керуючись практикою та критеріями ЄСПЛ, мали з’ясовувати, чи розробила Україна компенсаційний механізм, який дійсно дає змогу отримати відшкодування у випадку порушення права, що гарантоване Конвенцією. Досить часто це питання виникало, саме тоді, коли йшлося про відшкодування збитків за пошкоджене (зруйноване майно).

Наприклад, в одній із справ, що розглядалась Верховним Судом, жінка звернулась із вимогою відшкодувати шкоду за пошкоджене у 2015 році торгівельне приміщення (об’єкт нежитлової нерухомості) в м. Маріуполь (на час згаданих подій, місто належало до переліку населених пунктів, в яких проводилось АТО, це була територія, підконтрольна Україні). Жінка вимагала від України повну вартість заподіяної шкоди пошкодженого торгівельного об’єкта (888 715 грн). Вона стверджувала, що держава порушила позитивне зобов’язання за ст.1 Протоколу №1 до Конвенції (право на мирне володіння майном).  На думку жінки, порушення полягало, зокрема  в тому, що в Україні так і не було розроблено законодавчого механізму, який би дозволяв підприємствам, установам, організаціям відшкодувати шкоду за пошкоджені/знищені об’єкти нежитлової нерухомості.

Дійсно, проблема полягала в тому, що ЗУ "Про боротьбу із тероризмом" (ч.2 ст. 19) містив положення, за якого відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом. Однак, такого закону за період збройного конфлікту (2014р. 24.02.2022р.) так і не було розроблено. Не передбачав механізму відшкодування шкоди за пошкоджені нежитлові будівлі і Порядок, затверджений Постановою КМУ від 18 грудня 2013р. № 947, який був основним підзаконним актом в питанні відшкодування шкоди, що була заподіяна збройною агресією рф.

У цій справі, хоча ВС погодився із доводами позивача щодо порушення Україною позитивних зобов'язань за Конвенцією (відсутність законодавчих положень, які б дозволяли відшкодувати щкоду за неправомірне втручання у право власності), однак вказав, що право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта торгівельного об`єкта, у розмірі реальної його вартості є безпідставним (оскільки, тільки у випадку, якби Україна була заподіювачем шкоди, вона мала б відшкодовувати реальну вартість знищеного/пошкодженого майна). Відповідно, якщо мова йде про порушення державою позитивних обов’язків за Конвенцією, жінка може претендувати лише на отримання компенсації. Справа була направлена на новий розгляд до суду першої інстанції, який задовольнив позов частково і компенсував жінці лише 80 000 грн.

Водночас в іншій справі, в якій товариство звернулось до суду із позовом до України, стверджуючи, що держава є відповідальною за відшкодування збитків, спричинених майну позивача, яке було викрадене на території села Піски, що було тимчасово окуповано незаконними збройними формуваннями і де тривало АТО, ВС зробив протилежний висновок. Так, товариство вказувало, що держава порушила позитивний обов’язок за ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції (право на мирне володіння майном), адже в Україні відсутній механізм, який дозволив би відшкодувати юридичній особі збитки, заподіяні викраденням майна (тобто кримінальним правопорушенням) Однак ВС зазначив наступне: "доводи позивача щодо порушення державою позитивних зобов`язань щодо визначення порядку відшкодування за рахунок Державного бюджету шкоди, заподіяної викраденням майна на території проведення АТО, не знайшли обґрунтованого й об`єктивного підтвердження та не є застосовними у цих правовідносинах.

Як бачимо, попри те, що установлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджено у численних рішеннях Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення у справах: Loizidou v. Turkey від 18 грудня 1996 року; Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року; Chiragov and Others v. Armenia [ВП] від 16 червня 2015, п. 199; Sargsyan v. Azerbaijan [ВП] від 16 червня 2015 року), Верховний Суд досить часто розглядав справи, де, на думку позивачів, наявною була триваюча бездіяльність держави щодо створення механізму відшкодування шкоди особам, право на мирне володіння майном яких було порушене під час проведення АТО (ООС).

 Зокрема, не було нормативно-правового акту, який би охоплював питання відшкодування збитків за руйнацію об`єктів нерухомої комерційної власності (передусім мається на увазі відшкодування збитків юридичним особам), транспортних засобів та іншого рухомого майна.

Чим проаналізована судова практика важлива з практичної точки зору? Який прогноз?

Очевидно, що повномасштабна війна, розпочата рф 24 лютого 2022 року, вже стала тригером, який здатен кардинально змінити розвиток судової практики. Зокрема, в судах, вже з’являються справи, де відповідні вимоги про відшкодування шкоди пред’являються до держави-агресора. Водночас, суто теоретично залишається можливість того, що Україна буде відповідачем у справах про відшкодування шкоди, заподіяної збройним конфліктом в контексті порушення нею передусім позитивних зобов’язань за Конвенцією.

Так, Україна Постановою КМУ "Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації від 20.03.2022р." фактично взяла на себе позитивний матеріальний обов’язок визначити законодавчі правила, за якими буде здійснюватись відшкодування шкоди за різними напрямами: людські втрати, економічні втрати підприємств та ін. Відповідно, якщо, до прикладу, держава  не розробить механізм відшкодування збитків для власників бізнесу, то в такому випадку, вважатиметься, що Україна порушила позитивний (матеріальний) обов’язок за ст. 1 Протоколу №1 Конвенції. Як наслідок, держава повинна буде виплатити компенсацію постраждалій особі (розмір компенсації залежатиме, в тому числі від тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов`язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо). До того ж, не слід забувати про те, що наразі в нашій державі відсутній механізм виконання судових рішень проти держави-агресора, що спонукатиме постраждалих осіб звертатись до держави України.

Підсумуємо:

1. Питання про відповідальність України за шкоду, заподіяну збройним конфліктом з росією, скоріш за все, буде мати для судів політичне забарвлення, оскільки масове задоволення подібних позовів може призвести до спустошення державного бюджету. До того ж, поставатиме цілком логічне питання: "На Україну напали і вона ще має відшкодовувати збитки?"

2. Під час розгляду подібних справ, де вирішуватиметься питання, а які саме конвенційні обов’язки порушила України, судам доведеться аналізувати досить складні питання, оскільки, як нам відомо, держава-учасниця Конвенції може відповідати лише за порушення, гарантованих Конвенцією прав, що мали місце на території, на якій держава здійснювала юрисдикцію (ст.1 Конвенції). Простими словами, український суд, розглядаючи справу, має відповісти на питання: "Чи поширювались владні повноваження держави-відповідача на певну територію в той час, коли, за твердженням заявника (заявників), там відбувались порушення прав та свобод?"

В такому випадку, під час судового розгляду можуть виникати ряд складних питань, до прикладу:

  • Чи здійснювала Україну юрисдикцію на територіях, які на сьогодні звільнені, але певний час були окуповані? (Ірпінь, Буча та ін.)
  •  Чи були та коли саме такі часові періоди, коли Україна втратила юрисдикцію на територіях активних бойових дій?

Зважаючи на те, що рішення міжнародних судових інстанцій з цього приводу відсутні (наразі є тільки рішення щодо прийнятності справи "Україна проти Росії" (щодо Криму) за № 20958/14, в якому встановлено, що росія здійснює юрисдикцію (ефективний контроль) над АР Крим з 27 лютого 2014 року), фактично на "плечі" місцевих судів буде покладено вирішення вищезазначених питань, що вимагатиме ретельного дослідження кожної окремої ситуації.

3. Повномасштабна війна, ймовірно, змінить вектор розвитку судової практики. Зокрема, збільшуватиметься кількість справ, в яких відповідачем є держава-агресор. Водночас, не виключено, що особи звертатимуться до суду до України з вимогою компенсувати їм порушення державою конвенційних зобов’язань, передусім позитивних, якщо у державі не буде розроблено компенсаційних механізмів відшкодування шкоди, що заподіяна війною за напрямами, які були задекларовані у "Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації від 20.03.2022р."